Війна в Україні змінила багато життів. У когось вона, на жаль, забрала життя, домівку або рідних. Когось змусила залишити країну на невизначений час. А комусь довелось поїхати зовсім далеко від дому. 


Щоб зрозуміти як українці адаптуються за кордоном, і, тим більше, так далеко від дому, ми вирішили поспілкуватись з родиною, яка вже переїхала до Бостона за програмою Uniting for Ukraine від уряду США. Ми поговорили з Юлею Богатир, яка працює в міжнародному рекламному холдингу, та дізнались, через які складнощі та випробування доводиться проходити українцям за кордоном.


Частина 1. Україна-Польща


У перший день війни в країні було достатньо паніки. Хтось спланував, що буде робити на випадок вторгнення заздалегідь, хтось не вірив до останнього, тому діяли спонтанно. 


– Як ви зустріли перший день війни та як приймали рішення поїхати з Києва?


– Юлія: Я була на зимовому корпоративі нашої компанії у Єгипті та повернулась до Києва за 2 дні до початку війни. 23 лютого ввечері ми гуляли з подругою на Позняках, де я орендувала квартиру, та говорили про війну, але були на 100% впевнені, що насправді нічого не трапиться. А вже о 5 ранку 24 лютого я почула вибух, адже район Києва Позняки дуже близько знаходиться до Борисполя, де й пролунали перші вибухи. Ну, звісно, перша думка була, що то або феєрверки, або мені здалося. Але за 5 хвилин мені зателефонувала подруга, з якою напередодні говорили про ймовірне вторгнення в Україну, і сказала, що почалася війна, треба щось робити, збирай речі. Спочатку в мене було якесь заціпеніння, я не могла зібрати думки докупи, але потім майже одразу почала збиратися. Подзвонила мамі, яка жила в іншому районі Києва.


Тим часом думала, що робити далі, адже я подорожувала весь лютий, витратила свої заощадження та мала лише 170 гривень.


 Мама за 3 дні до початку війни втратила роботу і також не мала заощаджень. Звісно, це ускладнювало планування виїзду в безпечне місце. Були думки їхати на Західну Україну – у Львів або в інше місто. А тим часом я бачила з вікна, як пустіє парковка. Було розуміння, що є затори, тому варіант виїхати автобусом ми одразу відкинули. 


В мене ще є неповнолітній брат, який перебував на моїй батьківщині – на сході країни, за 30 км від кордону з росією. На той момент у селищі вже перебувала російська армія, тому вивезти його одразу не було можливості. 


Ми не знали, що робити. Вибухи були о 5 ранку, вдень все трохи втихло, було не зрозуміло – закінчилося, чи ні. Тож ми нікуди не поїхали та були вдома до вечора, і, як і всі, дивилися та читали новини. Аж поки не оголосили, що буде запроваджена комендантська година з 20:00.


А вже о 19:00 серед знайомих та колег почалась паніка, що вночі будуть бомбити Київ. А враховуючи, що ми жили в Дарницькому районі з дуже щільною забудовою, було припущення, що можуть бомбити житловий масив. Поруч з нашим будинком не було бомбосховища, це додавало страху. 


За годину до початку комендантської години ми поїхали на залізничний вокзал – без грошей та квитків. Взяли якийсь мінімальний набір речей у дві маленькі валізи. Куди саме вирушимо – не знали.   


– Як ви виїжджали? Яким був шлях Київ – Львів – Варшава?


– Юлія: Ми не потрапили в так звану «першу хвилю» тих, хто виїжджає, тому уявіть собі, що робилося на залізничному вокзалі. При виїзді з Києва ми сіли на перший-ліпший потяг до Львова. Квитків у нас не було. Але провідниця пустила нас безкоштовно. Тут ми познайомилися з родиною: дівчина Іра мого віку, її мама та брат. Уже за нами потяг почав наповнюватись людьми, які так само не мали квитків. Всі їхали сидячи-стоячи, хто як міг, та кому де вистачило місця. Поки ми їхали, то дуже боялися, чи не влучить ракета у поїзд. Він рухався повільніше, ніж зазвичай. Ми планували поїхати на Західну Україну на 2-3 дні, бо всі тоді думали, що все скінчиться швидко і все буде добре, як і раніше. 


Вже у Львові ми вирішили, що треба спробувати дістатись до Польщі, але конкретних планів, що там робити далі, не мали. Знайшли перевізників, які везли до державного кордону в Шегині. Коли водій нас висадив, виявилося, що до кордону треба йти пішки не 15, а 45 км. Під’їхати ближче не було можливості, адже була величезна черга з машин. Довелося йти пішки 7-8 годин. Нагадаю, що була зима. Дорогою – жодного магазину, де можна було б придбати воду, їжу. Згадую цей шлях і здається, що то було в якомусь страшному сні. Лише ближче до кордону ми зустріли місцевих, які поїли гарячим чаєм та пропонували нагодувати. 


Десь за 15 км до кордону стояли евакуаційні автобуси, але вони забирали лише жінок з дітьми. Нас п’ятьох з новими друзями туди взяти не могли.


Раптом якийсь чоловік запропонував підвезти нас ближче. Він оминав чергу по дотиковій смузі. Майже діставшись до пропускного пункту, ми побачили, що там було дуже багато людей. І всі хотіли прорватися через кордон. Вони були втомлені та вже, на жаль, злі та агресивні. Було багато іноземців і сильна тиснява. Якщо люди намагалися прорватися на пропускний пункт без черги – прикордонники стріляли в повітря, щоб якось зупинити цей хаос.


Здолавши цей перший пропускний пункт, ми мали пройти ще 4 км до другого. Там було ще гірше, ще більше людей.


У цей час я написала в робочий чат та попросила про допомогу. Треба додати, що наша компанія має офіси по всьому світу з головним офісом у Франції. Тож була надія на допомогу від варшавського офісу. Колеги мали зв’язатися з польським офісом, щоб нам допомогли – треба було зустріти нас на кордоні та забрати до Варшави.


У мене розряджався телефон, павербанку не було. У прикордонному селищі зайшли в перший-ліпший міні-готель зарядити телефон. В цей час тимчасово закрили кордон через якийсь інцидент. Невідомо було, коли відновлять пропуск у польський бік. Я хотіла вже повертатись назад та шукати інший спосіб перетнути кордон. У нас з мамою вже майже були ознаки обмороження. Випадково відгукнувся незнайомець, який запропонував відвезти до Франківська. Тож наш шлях вже починав нагадувати низку випадкових неочікуваних подій.


Ми приїхали до Франківська, мені прийшла зарплата. Нам вдалося знайти та придбати онлайн-квитки до Варшави на автобус через 3 дні. Саме тоді вже почали створюватись чати про допомогу. Тож 26 лютого у Франківську ми знайшли дівчину-волонтера Софію, яка допомогла з житлом. 


З Франківська ми поїхали 28 лютого, і вже через 36 годин – 1 березня – перетнули кордон з Польщею. На кордоні з українського та польського боку було багато волонтерів – вони пригощали чаєм, годували. 


Про життя в Польщі


Мабуть, весну 2022 українці не забудуть ніколи, і так само завжди будуть вдячні полякам. Бо саме поляки згуртувалися та допомагали українцям, які тікали від небезпеки, як рідним. Ця підтримка надає сили й надалі.    


– Як вас прийняли у Польщі ?


– Юлія: У Варшаві нас зустріла колега Сюзанна з варшавського офісу моєї компанії та надала свою квартиру, де раніше жила її бабуся. Польські колеги забезпечили продуктами та комфортом. Вперше з початку війни ми почувалися у безпеці.


Ми розуміли, що залишатися у Варшаві надовго не можна. Адже бачили, скільки людей було на кордоні, розуміли, що цей міграційний процес буде мати наслідки. Скоріше за все, знайти постійне місце перебування та роботу для нових знайомих мами  буде непросто. 


Тож нам треба було визначитись та приймати рішення, куди їхати далі. Я ходила до нашого польського офісу, знайомилася з колегами та розуміла, що не зможу тут залишитися на постійній основі. В нас були роздуми про вибір країни, куди вирушити далі. 




 




Саме тоді випадково натрапила у Facebook на повідомлення про евакуаційний літак до Португалії, який організовується за підтримки португальського уряду. Я заповнила анкету та чекала на деталі. Бо точної інформації про рейс не було. 


Частина 2. Португалія


– Чому ви вирішили поїхати в Лісабон? 


– Юлія: Це було випадкове рішення. Тоді почало з’являтися багато інформаційної підтримки, де в різних країнах могли прихистити біженців з України. На одному з таких ресурсів я знайшла людей, які згодилися допомогти нам з житлом в Лісабоні.


Вони виявилися американцями, мали свій благодійний фонд та пропонували для тимчасового користування своє житло в передмісті Лісабона, для 2-х родин. Але житло було в сільській місцевості. Вони попередили, що там важко буде знайти роботу мамі. Оптимальним варіантом став Лісабон, там був ще один офіс моєї компанії та вища ймовірність знайти роботу мамі. Нові знайомі порадили контакт дівчини на ім’я Мауд, яка допоможе з житлом. Я запропонувала їм допомогу для благодійного фонду зі свого боку – маю професійний досвід в рекламі. Ми й досі підтримуємо зв’язок з цими людьми.  


Але ми не могли їхати далі без брата. А він залишався в Україні, під Охтиркою, це в Сумської області. Саме тоді точилися бої за Охтирку. Ми тиждень були у Варшаві та чекали щодня, коли з’явиться можливість, щоб він до нас приїхав. Щойно стало безпечніше, вітчим відвіз брата до Полтави, звідки він вирушив потягом до польського кордону.


8 березня брат приїхав у Варшаву. І саме в цей час нам повідомили про те, що 9 (!) березня буде безкоштовний евакуаційний літак з Любліна до Лісабона. Якщо літак анонсували б, наприклад, на 7 березня, коли ще брат був в Україні, ми б втратили таку можливість. 


Наші люди всюди, або Лісабонський період українських біженців 


Гуманітарні процеси, які відбувались в березні 2022 та продовжують відбуватися в Європі для українців, показують нам, яка сила може з’являтися у людей від щирого серця. Адже допомога українцям, добре ставлення, бажання волонтерити та збирати гуманітарну допомогу у європейців виникло одразу та щиро.


– Розкажіть про ваш переїзд до Лісабона.


– Юлія: Після приземлення в аеропорту Лісабона ми побачили ззовні дуже багато представників ЗМІ. В літак зайшла делегація на чолі з якимось чоловіком, який пройшовся салоном та потиснув багатьом руку. Виявилося, що це Президент Португалії Марселу Ребелу де Соуза. Це було неочікувано, але відчувалась підтримка держави. 




Ми прилетіли на військовий аеродром, де урядова організація реєструвала біженців для отримання статусу тимчасового захисту та пропонувала прихисток у спортзалі в передмісті Лісабона.


Треба згадати, що ми були в дорозі з України вже близько 2 тижнів. Дуже хотілося спокою, можливості відпочити та жити не в спортзалі.  


В центрі Лісабона нас зустріла Мауд, яка переїхала сюди з Нідерландів та відкрила свій бізнес зі здачі апартаментів туристам. Вона мала свою агенцію Lisbeyond та безкоштовно поселила нас в апартаменти на деякий час.


В цей час я почала вірити в знаки долі, як би це дивно не звучало. На ранок ми зустрілися з Мауд в кафе «Копенгаген», а пізніше виявилося, що в наших спонсорів з Бостона прізвище Копенгаген! Мауд надала ці апартаменти нам безкоштовно на кілька днів. Також вона допомогла зняти вже платне житло на довший термін.


Компанія Мауд створила сторінку на своєму сайті про допомогу українцям, які зіштовхнулися з побутовими складнощами після переїзду до Європи. Чуйність європейців, які виборювали наш комфорт, наче на полі бою, просто вражає.




– Як облаштували свій побут та з якими проблемами зіштовхнулися в Португалії? 


– Юлія: Перша перешкода – це пошук квартири на довгостроковий термін та наявність місцевої людини-гаранта. 70% власників житла, що здається в оренду, просто не відповідають на повідомлення. Нам відповіли лише семеро. Мауд допомогла нам поїхати та переглянути апартаменти. 


Умови оренди на довгостроковий термін передбачають зйом квартири мінімум на 3 місяці. А також наявність місцевого поручителя. Лише близько 10% власників погоджуються здати квартиру без гаранта. В такому випадку треба сплатити за 6 місяців наперед. 


Друга проблема – складно отримати безкоштовну медичну допомогу. Я захворіла на отит та втратила слух. На жаль, у державній медичній клініці персонал не говорив англійською. Це була головна проблема. Довелося терміново шукати приватну платну клініку, де надали допомогу для відновлення слуху, а також виписали рецепт на ліки. 


Третя вагома перешкода – це мова. Англійської в Португалії майже ніхто не знає. Спілкуватися з людьми, знайти школу для мого брата дуже важко, адже скрізь навчання проходить португальською.


Знайти роботу без знання мови теж неможливо. Заробітна плата без знання португальської буде мінімальна – десь 700 євро. Водночас оренда квартири на місяць коштує 780 євро.




– Як шукали роботу та проходили інтерв’ю з роботодавцями?


– Юлія: Мені не вдалося здійснити релокейт до португальського офісу, адже не знала мову. Працювати на українську компанію було важко, курс євро швидко змінювався. Почали з’являтися думки, що в Португалії залишатися не можна, бо вивчити португальську швидко не вдасться.


Повертатися в Україну було страшно: саме звільнили Бучу, Ірпінь, всі ці страшні фото та новини ще сильніше налякали. Ми не розуміли, що робити далі. 


В Україні залишилася бабуся, яка до війни вирощувала та продавала в Харкові овочі, і через війну втратила джерело доходу. У нас з мамою з’явилася думка, що треба заробляти за межами України, щоб допомагати родині, яка залишилася вдома. Ми прийняли рішення не повертатись. 


В цей час я отримала пропозицію про реклокейт у Британію, саме у межах свого холдингу. Я досить непогано спілкуюсь англійською, але був страх, що британців буде важко зрозуміти через акцент. Тоді ж з’явилася новина про програму підтримки з США Uniting for Ukraine. Переїзд в США здавався дуже далеким та нереальним. 


Я продовжувала проходити процес співбесід на релокейт всередині холдингу. На онлайн-співбесіді я відчула, що розумію британців і вони мене теж. Це надало сил та надихнуло, що так само можна знайти роботу і в США. Саме в цей час я написала лист до глобального офісу моєї компанії та почала шукати вакансії в США. 


Щодо питань на співбесіді – вони приблизно такі ж, як в Україні. Британці співчувають нашій біді, виявляють чуйність, але, перш за все, шукають професіонала своєї справи.


Тобто, якщо ви хочете знайти роботу в Європі, Британії чи США за своїм фахом, треба бути на одному професійному рівні з місцевими кандидатами. 


Частина 3. США


Про глобальні життєві рішення


Для багатьох українців після виїзду за кордон щодня постає питання – чи повертатися назад? Коли повертатися? Чи вже можна, чи ще небезпечно. Ті громадяни, які мають можливість працювати за кордоном на рівні з місцевими жителями, ймовірно, постають перед вибором – а чи не залишитися за кордоном на довший термін? І причин для цього багато: безпека, особливо це стосується родин з дітьми, втрата джерела доходу в Україні. Тому хтось обирає залишатися в Європі, Британії, або навіть поїхати до США та мати змогу допомагати родичам, що залишилися в Україні та, звісно, донатити на ЗСУ. Запустився процес глобальної міграції робочої сили. 


– Коли з’явилися думки про США та як шукали там спонсора? 


– Юлія: Нам потрібно було вирішити, чи приймати пропозицію британського офісу і як планувати далі своє життя. Думки й страхи, що були в Україні при виїзді, та давня університетська мрія про США зіграли свою роль. Тож 22 квітня я остаточно вирішила, що далі буду рухатися в напрямку до Америки. Я оголосила це рішення мамі, брату та почала шукати варіанти.


Родина мене підтримала. Був страх перед невідомістю, але ми вирішили спробувати. Знову почався інформаційний ресерч.


 Найголовніший висновок нашого шляху – якщо ти маєш скілл знаходити будь-яку інформацію будь-де будь про що, це точно допоможе.


Я почала шукати групи в Facebook та всілякі чати. Необхідно було підготувати допис для закритої групи у Facebook, де буде чітко і коротко описано бекграунд нашої родини та мета переїзду до США. Коли я підготувала пост, залишалося знайти спонсора. Вже в цьому процесі я помітила для себе дві основні помилки, яких припускаються українці:


    

  • Надто детальний опис війни в Україні.
    • 

  • Додавання до постів недоречних фото родини, яка шукає спонсора.
    • 



Якщо американська родина подалася до програми Uniting for Ukraine в якості спонсора, то вони точно знають про деталі війни в Україні і хочуть допомогти, тобто дуже вмотивовані до цієї мети. І детальний опис воєнної ситуації буде для них зайвою інформацією. А щодо фото – наші громадяни часто полюбляють робити родинні фотосесії в красивих студійних інтер’єрах. А коли американці бачать такі фото, то в них виникає сумнів, чи зможуть вони забезпечити українцям досить комфортне життя, думаючи, що студійні інтер’єри – це ті умови житла, до яких звикли українці. Це треба враховувати.


Після написання та публікації мого посту, одразу почали відгукуватись американці. Тут постало також питання – як довіряти чужим людям, адже до них доведеться їхати, і досить далеко. Тож, звісно, в такому процесі є багато невизначеності. Не тільки ми маємо викликати довіру до себе, а й повинні довіряти майбутнім спонсорам також. 


Ноемі та Френк на прізвище Копенгаген виділялися з-поміж інших потенційних спонсорів тим, що самі перші розповіли про себе. Яка в них родина, що в них є 3 собаки, що живуть у Бостоні. Це викликало довіру. 


Перша наша зустріч відбулася онлайн, в Zoom. Познайомилися, поспілкувалися та домовилися, що будемо чекати деталі програми, щоб податися на неї.


– Як готувалися до переїзду? 


– Юлія: Вже знайшовши спонсора, ми згадали, що у мого неповнолітнього брата немає закордонного паспорта. Але черговий знак долі – ми знайшли таку можливість, треба було почекати 4-5 тижнів. Весь травень ми спілкувалися зі спонсорами – були регулярні відеодзвінки, вони показували нам дім, зробили room-тур.


У компанії, де я працюю, співробітникам готові здійснити релокейт. Я написала регіональному бостонському HR-фахівцю філіалу нашої компанії, що планую жити в США. Це передбачає кілька інтерв’ю: 


    

  • із загальним HR-менеджером;
    • 

  • з профільним HR-менеджером;
    • 

  • з людиною посади вашого рівня. На такій зустрічі зазвичай обговорюються практичні робочі задачі, бекграунд, попередній досвід;
    • 

  • з тімлідом команди, куди подаєтесь (ця роль – непрямий керівник, а скоріше – наставник);
    • 

  • з директором агенції (не обов’язково).
    • 



Вже 13 червня ми отримали інформацію, що паспорт брата готовий. Після отримання паспорта потрібно було онлайн заповнити документи програми Uniting for Ukraine і чекати підтвердження від уряду США. Цей процес займає до трьох днів.


– Який був той самий день – день відльоту до США?


– Юлія: Спонсори допомогли нам з купівлею квитків. Але важливо розуміти – це була їх добра воля, купувати квитки спонсори за цією програмою не зобов’язані. Тож я пообіцяла їм повернути ці кошти. 


Це був довгоочікуваний день. В аеропорту Лісабона теж були особливості – паспорт перевірили аж біля гейту, на всіх інших етапах проходження контролю в аеропорту паспорт не запитували. Ми дуже хвилювалися. Біля гейту при перевірці паспортів співробітниця аеропорту раптом сказала нам українською «Добрий день!», – вона виявилася українкою. Це був дуже емоційний момент, ця проста розмова заспокоїла нас. 


Нове життя


Інколи доля готує досить несподівані події. Ця історія якраз такий приклад – залишаючи Україну наприкінці лютого, чи можна було уявити, що через кілька місяців опинитесь на іншому континенті? Війна змінила долю та змусила будувати зовсім інше життя, вивчати нову культуру і традиції. Це розвиток і стрес водночас.


– Тож як Америка зустріла вас? 


– Юлія: В аеропорту Бостона співробітники дуже привітно поставилися до нас. Попри потужну підтримку Америки, звичайні американці можуть не знати або не так детально знати новини про війну в Україні. У нас взяли відбитки пальців, додаткової співбесіди з працівниками аеропорту не було, тож уже за 20 хвилин ми зустрілися з Френком. 




– Які умови для українців пропонує програма Uniting for Ukraine?


– Юлія: Дозволений термін перебування за програмою U4U до 2 років, але протягом цього часу не можна виїжджати за межі США. Якщо ви залишаєте територію штатів, то втрачаєте статус тимчасового захисту і повторно його отримати вже не можна.


Працювати можна через 6-9 місяців. Важливо розуміти, що всі інші питання (медичне страхування, дозвіл на роботу, отримання водійських прав) в усіх штатах різні. Читайте деталі програми Uniting for Ukraine тут.


Саме в Бостоні, штат Массачусетс, виявилося, що є волонтерська організація International Institute of new England, яка безкоштовно допомагає з упорядкуванням документів та побутовими питаннями. А ще – допомагають з пошуком роботи: ставлять на облік в місцевому так званому «бюро зайнятості».


Також в Массачусетсі передбачені виплати для українців. Ці виплати індивідуальні по кожному випадку. Крім того, для мігрантів передбачені безкоштовні курси з вивчення англійської мови.








– Що б ви порадили українцям, які теж планують їхати за цією програмою до США? З якими складнощами людина, ймовірно, зіштовхнеться та як їх можна уникнути? 


– Юлія: 


    

  1. Ретельно підготуватися до написання посту-оголошення про пошук спонсорів. Не пишіть зайвої інформації, подумайте, які фото вашої родини будуть більш доречними. Це мають бути живі, реальні фото з повсякденного життя. 
    2. 

  2. Не погоджуйтесь одразу на пропозицію спонсора. Спілкуйтеся зі спонсорами більше (онлайн-школи, листування). Необхідно дати собі та спонсорам кілька тижнів, щоб познайомитися і пізнати одне одного. 
    3. 

  3. Обов’язково підняти питання, на яку підтримку від спонсора можна розраховувати. Що це може бути: піти з вами до різних місцевих інстанцій, допомогти з оформленням документів, профінансувати ваші побутові питання. 
    4. 

  4. Бути інформаційно обізнаними. Необхідно шукати офіційну та будь-яку корисну інформацію. Інформація в такій справі – це чи не найголовніше!  
    5. 

  5. Не писати про те, що вам «не потрібна фінансова допомога». Пам’ятайте про те, що в США ви не зможете працювати одразу! 
    6. 

  6. Ні в якому разі не писати, що «я буду працювати за готівкову оплату» – це ж нелегально! Американці одразу не захочуть з вами мати справу.
    7. 

  7. Зняти квартиру одразу не вдасться, треба мати кредитну історію та сплатити оренду на 6 місяців наперед, треба це враховувати. 
    8. 



Дійсно, війна змінила багато планів на майбутнє. І якщо ви вже прийняли для себе рішення починати нове життя в іншій країні – намагайтеся бути дружніми та відкритими. Мати повагу до інших та очікувати поваги також і до вас. Саме з таким настроєм можна побороти будь-які негаразди та, звісно, наблизити перемогу України – навіть, якщо фізично ви далеко від Батьківщини.