Наші будні змінилися. Раптом виявилося, що справжні супергерої – зовсім поруч, серед нас, у кожному українському місті, селищі та селі. Це і водій автобуса, який евакуював мешканців небезпечних регіонів. І хірург, який рятував життя під звуки сирен. І шеф-кухар ресторану, який приготував тисячі безкоштовних порцій борщу.

Ми попросили наших читачів розповісти про українців, чиєю роботою має пишатися вся країна. Перечитуємо ці історії з неймовірною гордістю і ділимося з вами.

«Надзвичайна і сильна духом моя друга мама – теща. Вона пропрацювала 40 років у медицині. Коли почали бомбити наш район, багато людей з дому ховалися – хто де мав змогу. Хтось біг у сховище у школі, хтось у гаражі, а деякі, особливо люди похилого віку, спускалися в підвал. Теща, коли чула страшний звук сирени, була дуже спокійна і зібрана. Брала із собою невеличкий рюкзак з речами та документами, водички пару пляшок, і головне – тонометр, джгут, бинти та аптечку з ліками й нашатирним спиртом. В підвалі було і страшно, що не приведи Господи, від ракети завалиться дім, і душно, бо було чимало людей. Комусь ставало зле, хтось втрачав свідомість, хтось жалівся на нестачу кисню.

Вона допомагала кожному: комусь виміряла тиск і давала пігулку, когось заспокоювала словами та дихальними вправами, подекуди співом. Вона чітко розуміла всю ситуацію і не мала, як казала потім, падати духом і піддаватися паніці. Бо давала у свій час клятву: рятувати життя», – Віталій Лебідь.

«Хочу подякувати В’ячеславу Чаусу, голові Чернігівської ОДА, за оборону рідного міста! Під час воєнних дій тільки й рятувались новинами з радіоприймача, в яких він інформував, заспокоював, підтримував, а іноді і веселив влучним слівцем», – Олена Іллівна.

«Стежачи за тим, як розгортається сучасна війна, не могла лишатися осторонь. Взяла одну з найдорожчих своїх речей — зелену сукню, пошиту в таборах, — і віднесла її волонтерам. На вбранні пришпилила записку з проханням сплести з плаття маскувальну сітку для українських воїнів й побажанням, аби вона берегла від ворогів», – Ніна Семерда, 75 років.

«Моя донька разом з чоловіком рятувала в Ірпені собак. Зі зруйнованого міста вона вивела їх пішки — та ще й частину на візках. Усього це десятки тварин. Загалом вона бере собак на перетримку, тобто опікується ними й надає медичну допомогу, доки не знайдеться власник», – Світлана Пономарева.

«На вулицях мікрорайону побільшало безпритульних тварин, які голодують. Якщо раніше котиків та собак підгодовували біля різних підприємств, шкіл, закладів харчування, то нині ці тварини залишилися без харчів. Спільно з небайдужими людьми ми їх годуємо. Намагаємося залишити тварин на своїх місцях, щоб вони не мігрували, не утворювали зграї. Про безпритульних тваринок люди забули, а їм у ситуації, що склалася, дуже непросто», – Олена Чередниченко.

«Як кажуть, світ не без добрих людей. А я додам – а тим паче в Україні! У перші дні війни, коли вже зовсім близько було чути вибухи ворожих снарядів і гули літаки над будинками, моя родина швидко зібрала речі – тільки найнеобхідніше – і виїхала до Закарпатської області. Одяг був лише зимовий. А легший взяти було ніде: до райцентру з годину пішки, тож ходили тільки по їжу.

Але є такий чудовий парубок Віталій. Він запитав, яких речей нам бракує і знайшов усе, в чому була потреба – від гумових чобіт до манікюрних ножиць. Я і моя родина щиро вдячні йому за добре серце і безстрашність. Знаємо – йому й самому було нелегко», – Вікторія Нудьга.

«Перші півтора місяця війни ми з сім’єю жили в метро. Ніколи не забуду той перший день, коли ми опинились у вагоні – паніка, страх, невідомість. Ці відчуття тоді всіх переповнювали. Раптом до мене підійшла дівчина і запитала, чи є у мене з собою якийсь посуд. Я простягнула їй пластикову пляшку і вона принесла в ній тепле молоко. Воно було таким смачним і солодким! Як виявилося, молоко принесли в метро волонтери для малюків, а ця дівчина поділилася з нами. Я хочу подякувати їй зараз знову. Їй і всім волонтерам – людям з добрим серцем», – Альона Зеленська.

Текст: Олена Сібагатулліна